Феномен франкового «Украденого щастя» – у неможливості визначити винного в одвічному трикутнику кохання. Тут кожен має право на щастя. 130 років крається серце глядача у неможливості поділити героїв на хороших і поганих, і, напевно, ще стільки ж років режисери шукатимуть і не знаходитимуть простих відповідей на занадто складні питання…
– Класичний текст на те й класичний. Його можна ставити про те, що тобі болить… Та особисто мені не давала спокою остання фраза п'єси – вона зазвичай є суттю твору. Михайло перед смертю говорить до Миколи – свого вбивці: «Спасибі тобі! Ти зробив мені прислугу, і я не гніваюсь на тебе! Я хотів і сам собі таке зробити, та якось рука не піднялася». Думаю: стоп, це історія не лише про кохання, інакше Михайло з Анною переїхали б жити в інше село, і – happy end! Але ж у Франка все набагато глибше. Мені здається, тут більше про внутрішню боротьбу – про зведення рахунків з собою та з Богом… Мабуть, усі ми з початком війни, переживаючи страшні трагедії, читаючи про загибель дітей, ставили собі запитання: якщо він – Бог – є, де він? Як міг таке допустити?..
Михайло сподівався знайти гармонію, віднайти в собі Бога завдяки коханню, проте через нього усі троє нещасливі, і людина не може собі цього пробачити. У кожного в житті були моменти, коли нібито все нестабільно, але ти почуваєшся абсолютно щасливим. А бува й навпаки, коли в усьому ніби таланить і гроші є, і в особистому житті все в порядку, а щось гризе… Оцим пошуком гармонії, балансу, Бога в собі ми і намагалися займатися, – розмірковує режисер вистави Євген Храмцов.
