Двір дитинства. Занехаяне подвір`я у селі. Українське наше з вами село, до якого приїздять до бабусі дочка й онука у гості з города. Гарні і прекрасні. Зустріч бабусі, яка ніколи моря не бачила і в Києві не бувала, та онучки з айфоном, і всім атрибутом «дівчини з метро». До них долучити ще Жіночку -Людочку, яка досі не може забути як у неї «канхветки по полу розсипалися». А може те і не забудеш ніколи?
Як двір дитинства поступово перетворюється у двір тортур.«І куди ти з цього двору дінешся? хіба що на кладбіще!» — говорить бабуся стиха.
Режисер Олександра Правосуд разом з дівчатами-актрисами під час репетицій згадували і своє «минуле»:) Спогадами вони поділяться й з Вами. Питали українок на дорогах Києва, все хотіли докопатися, що ж таке сім`я? хто ми один одному — батьки і діти?… і вийшла комедія-гротеск — і чорна, і «біла» — чорно-біла:) — з Синьооким Полковником, з Женею Білоусовим і юним Масіком… куди ж без нього
Вистава без антракту.
