Володимир, розмінявши шостий десяток років, так і не взнав коханки іншої, ніж наука. Не мав співжительки іншої, ніж його мати — вічного та невмирущого творця його дивного затворницького життя. Його матері — Зої — вже сто років. А, може, й більше. А, може, вона була завжди і завжди буде, з її небажанням ділити з кимось сина, з її любов’ю до нього, токсичною та руйнівною. Зоя знає: на селі, коли наставав час вмирати, діставали труну з горища й вкладалися в неї, а, якщо не вмирали, йшли гусей пасти. Але чомусь, ані вона, ані її син не помічають, що вляглися в ту труну, навіть не почавши жити, й вже який рік пасуть тих гусей… Але, може, молода й занадто жива дівчина Женя, яка опиняється в їхньому домі, зможе оживити горе-пастухів?
Автор п’єси «Як Зоя гусей годувала» Світлана Баженова