"Для мене ця історія - про людей, котрі живуть в епоху глобальних змін. Історія про те, як ці зміни впливають на долю кожної конкретної людини та на життя суспільства загалом. Про вибір, про людську гідність та про кохання. Та про межу, переступивши яку, ти втрачаєш себе…"
Кирило Кашліков
«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», - ці пророчі слова Ліни Костенко могли б стати епіграфом до цієї п’єси. Адже її герої – ірландці - 800 років були невільниками британської імперії… Вісім століть колонізований народ боровся за свободу та незалежність… Лише 2005-го усіх держслужбовців країни зобов’язали використовувати ірландську у діловому листуванні, а на карти, атласи на дорожні знаки повернулися споконвічні географічні назви.
Але п’єса Браяна Фріла не про те, як чудово усе закінчилося. Вона - про початок і довгий, систематичний процес нищення, вбивання мови, самосвідомості, самоідентичності нації…
В маленьке доволі консервативне селище, що міцно тримається свого коріння, прибувають солдати-колоністи, «чудові колоніальні службовці» - «Ми не надто грубо вдерлися у ваше життя?», - їхнє завдання – насаджувати англійську – «перекладати стару архаїчну мову, якої ви тут вперто тримаєтесь, в хорошу королівську англійську» - та «адаптувати» ірландські назви сіл і містечок під свої – імперські – потреби.
І, начебто, що з того, що Бун на Хауен стане Бернфутом, а Друмь Дуф – Друмдофом? Проте, дуже скоро виявиться, що «створення нової карти» з пропагандистської на загальнолюдську перекладається як «щось схоже на виселення», а «інспектування території» - «довбана воєнна операція»…
Так поступово складнощі перекладу поставлять героїв перед нелегким моральним вибором: зректися – буквально – свого власного імені, або ж зрозуміти, що «кожне ім'я – прекрасна формула із власним корінням», що «чужа серцевина залишиться завжди герметичною» і чужинцю її повік не розкодувати...