Шлях Самурая (2020)
У 2014 році харків’янин на псевдо «Самурай» ступає на шлях війни. Спочатку долучається до лав добровольчого підрозділу, а пізніше стає бійцем ЗСУ. На цих тернистих шляхах він зустрічає та втрачає близьких і друзів і вкотре замислюється над тим, чого варта боротьба за свою державу. На війну легко потрапити, але важко повернутися. У 2018 році Самурай – пацієнт психіатричної лікарні. Попереду ще один бій – із самим собою та діагнозом ПТСР.
А далі – повернення до цивільного життя: до родини, до роботи, до Харкова. Чи варто було все пережите на війні того, що він отримав зараз?

Я не з неба (2019)
У м. Коломия на Івано-Франківщині проживає 95-річний сотенний Української повстанської армії Мирослав Симчич (бойове псевдо – «Кривоніс»). Він – єдиний командир УПА, що живий донині. І він розповідає свою нелегку історію.
Після закінчення архітектурного технікуму у 1943 році молодий хлопець вступає до загону УПА. Командири швидко помічають кмітливого бійця на псевдо «Кривоніс» і при першій нагоді відправляють до старшинської школи.
По навчанню вправний кулеметник отримує офіцерське звання і направляється на Буковину для ведення пропагандивної роботи. Після утворення Березівської сотні УПА, у яку ввійшли виключно земляки Мирослава, молодого бійця повертають у Карпати і призначають чотовим.
Під час боїв за село Космач-бандерівську столицю він отримує завдання заблокувати дорогу Яблунів – Космач і не допустити надходження військ НКВС до села.
Сотня під командуванням Кривоноса виграє бій під Космачем, який в подальшому отримує назву Рушірського бою. Загін більшовиків розгромлено. Мирослава Симчич отримує поранення. Скільки насправді було загиблих з обох сторін по сей день залишається невідомим. Джерела НКВС говорять про 13 загиблих військових і 34 загиблих бійців УПА. Повстанські донесення називають цифру у 100 вбитих більшовиків та двох упівців. А у 1968 році на допиті в НКВС Мирослав Симчич дізнається, що його сотня знищила 376 НКВДистів. Достовірно відомо лише те, що командир з’єднання Дєргачов та кілька офіцерів загинув у перші хвилини бою.
Наступні два роки Березівська сотня рейдує групами, переховуючись у криївках. Сотенний Кривоніс обходить своїх побратимів, і під час одного з обходів його виказують НКВС. У хаті Кривоніс з товаришем відстрілюються від 49 солдат. Хату підпалюють і непритомних бійців беруть у полон. Товариш Кривоноса помирає від тяжких ран, а Мирослава везуть на допити у Станіславів.
Спочатку командира УПА намагаються вербувати. Потім катують. Він не здається і отримує 25 років таборів і 5 років ураження в правах.
У таборі боротьба продовжується. І, не встиг Симчич вийти на волю і оселитись у Запоріжжі, як його знову заарештовують.
Всього Мирослав Симчич відбув у радянських таборах 32 роки, 6 місяців і три дні. Повну реабілітацію отримав лише у 2017 році.